Читать во сне

Читать во сне

Сон («У всякого своя доля…»)

Комедія
Дух истины, его же мир не может прияти,
яко не видит его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки,
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; «Нехай,— каже,
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата — Адамові діти.
І той… і той… а що ж то я?!
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!»
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує…
І все то те… Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину.
Одпочину… аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею… Подивлюся…
О, люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь І на небі!..
За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запглили І галичі силу —
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? т.і знає…
Вседержитель… а може, ще
Й він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу.
Земля чорніє,
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городі: з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданачи окуті,
Муштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося… огонь огнем
Кругом запалало,
Аж злякавсь я… «Ура! ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» — «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Бон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —
«Ба ні,— кажу,Говорить умію.
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,
Не поскупись полтинкою…»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю… І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще р;а лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм в рщомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На каток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без’язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дівай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, ґуля!
Ура!..ура!..ура! а, а, а…»
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А беріг ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то ноно зробилося
З калюжі такої
Таке диво… отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиггрі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свит — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — Вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той Первий що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історія України.
Стою, замираю…
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О, боже наш милосердий!
О, царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скованій зо мною
Навік-віки.

Читать онлайн «Тот, кто снится» автора Воробей Вера и Марина — RuLit — Страница 1



ТОТ КТО СНИТСЯ

(Романы для девочек — 7)

Сестры Воробей

Аннотация

Иногда бывает, что тебе снится какой-то человек, и, проснувшись, ты понимаешь, что ты влюблена. А потом ты встречаешь этого человека наяву и ждешь чуда, ждешь, что он откликнется на твою любовь. Но в жизни не всегда происходит то, что случается во сне. И Лиза сама убедилась в этом. А также в том, что чудо все же возможно.

Она приближалась к нему медленно, шаг за шагом. Она протягивала руку вперед; но все равно не могла до него дотянуться. А он улыбался ей издалека, призывно махал рукой, но от этого ближе не становился. у него были светло-голубые глаза и веснушки. Когда он смотрел на нее и улыбался, как теперь, ей казалось, что еще секунда – и он рядом, но секунды шли, а он был по-прежнему далек.

Ноги были, как ватные, она шла, не отрывая взгляда от незнакомца, и думала» Как странно, мне ведь совсем не нравятся такие… Но он… Он – совсем другое дело». Она чувствовала к нему, такую любовь, что слезы наворачивались на глаза. Она твердо знала, что перед ней стоит тот, ради кого только и стоит жить.

«А знает ли он? – спрашивала она себя. – Узнал ли меня?»

– Тебе пора, – сказал незнакомец, у него был приглушенный, бархатный голос. – Лиза, тебе пора, а то опоздаешь!

Лиза открыла глаза и, часто моргая, целую минуту смотрела на папу, все еще ничего не понимая.

– Яичница уже остыла, а мама отчаялась тебя будить, – сказал папа. – Скорее вставай, а то Антон съест заодно и твою порцию.

Антон, младший брат Лизы, был вредным и прожорливым, И папа знал, о чем говорил.

– Эх, папа, – со вздохом сказала Лиза, садясь на кровати. – Если бы ты только знал, какой мне сон снился… – Лиза потянулась и зевнула. – То ты бы ни за что не стал меня будить!

– А что тебе снилось? Наверное, прекрасный незнакомец?

Сон как рукой сняло, Лиза удивленно посмотрела на папу и спросила:

– А ты откуда узнал?

– Нетрудно догадаться, – рассмеялся папа. – А что еще может сниться в твоем возрасте? Уж конечно, не банковские вклады и не мировая революция. Жду тебя на кухне.

Лиза встала, босиком прошлась по ковру, слегка приплясывая, подошла к зеркалу и стала кривляться перед ним. У нее было хорошее настроение, приподнятое и чуть-чуть тревожное, как будто сегодня случится что-то очень-очень важное. Она тряхнула волосами, отчего стала похожа на маленькую рыжеволосую ведьму и скорчила рожу. Сегодня она себе очень нравилась, потому что только тот человек, который считает себя красивым, может позволить себе так обезьянничать.

– Вылезай из ванной, – кричала она Антону, стуча в дверь. – Вылезай, я опаздываю.

– Ты бы лучше не кричала, а позавтракала, строго сказала мама. – Все уже остыло!

Лизе не хотелось есть, потому что аппетит еще не проснулся, но она, пританцовывая, прошла к кухонному столу и схватила зефир в шоколаде.

– Хоть бы чаю выпила, – посетовала мама, но Лиза даже не взглянула на нее. – И перестань дергаться!

А Лиза не могла перестать. Ей казалось, что внутри у нее звучит ритмичная музыка и она только двигается ей в такт.

Наконец Антон вышел из ванной и показал Лизе язык.

– Все равно опоздаешь, – сказал он. – Потому что ты – лоботряска!

– Лиза легонько стукнула его по мокрому затылку и поскорее закрыла за собой дверь ванной.

– Мама, она меня ударила, – заныл Антон. Однако душевная боль не помешала ему схватить бутерброд с паштетом, положить сверху кусок сыра и приняться за яичницу – сначала за свою, а потом и за Лизину.

– С ней что-то странно е сегодня, – сказала мама. – Не знаешь, что случилось?

– Знаю. – Папа хитро заулыбался в усы. – Ей приснился какой-то сон, вот она и пляшет.

– Сон? – удивил ась мама. Она разливала чай по чашкам, но рука у нее дрогнула, и она чуть не облила Антона, который вовремя успел уклониться. – Какой еще сон?

– Наверное, про любовь, – сказал папа и прислушался. – Точно – про любовь.

– Из ванной раздавалось Лизино пение.

– Сердце, тебе не хочется покоя, сердце, как хорошо на свете жить… – во всю глотку орала она.

– Какая старая песня, – мечтательно сказал папа.

– Какой ужасный голос, – недовольно поморщилась мама.

– Сердце, как хорошо, что ты такое, спасибо, сердце, что ты умеешь так любить… – Лизин крик перекрывал даже плеск воды. Она стояла под душем и чувствовала себя оперной певицей. Пела она и тогда, когда сушила волосы феном, укладывая непослушные локоны в гладкое каре, и тогда, когда подкрашивала ресницы, и тогда, когда замазывала веснушки тональным кремом.

– Ты похожа на клоуна, – сказал ей Антон, когда она снова появилась на кухне. – Такая же размалеванная.

– Быть клоуном – не так уже плохо. – Лиза была в благостном настроении, поэтому ни с кем не хотела ссориться, даже с Антоном. – Клоуны несут людям радость.

Лиза надела черные расклешенные брюки, красную шелковую блузку и приталенный пиджак. Ей хотелось, чтобы ее внешний вид соответствовал настроению, хотелось быть нарядной и заметной.

Лиза вышла на улицу и зажмурилась от яркого зимнего солнца. Снежинки кружились в лучах света, как большие белые мухи. Лизе было так весело следить за их полетом, что тоже захотелось раскинуть руки и закружиться вместе с ними, но она не стала этого делать.

«Я ведь уже не маленькая, – с досадой и гордостью подумала она. – Это только маленьким все можно, а меня примут за сумасшедшую».

Она пришла в школу почти вовремя. Туся сидела на банкетке в раздевалке и, вытянув ноги, любовалась своими новыми туфлями.

– Привет! – Лиза поцеловала подругу. – Меня ждешь?

– Ой, какая ты холодная! – Туся поежилась. – Ну, жду. Как тебе мои туфли? Вчера купила.

– Красивые, – сказала Лиза. Туфли были лаковые, черные, на широком каблуке. – Похожи на маленькие галоши. Наверное, очень удобные?

– Как же! – Туся посмотрела на подругу с упреком и болью. – Хожу, как Русалочка. Каждый шаг причиняет невыносимое страдание.

– Туся, зачем же тогда…

Туся не дала ей договорить.

– Это ничего. Не первый раз. Так недельку помучаюсь, потом привыкну. Зато они ужасно модные и стильные, да?

Лиза кивнула, хотя туфли не казались ей больше красивыми.

– А ты что такая нарядная? – спросила Туся. – Идешь сегодня куда-нибудь?

– Нет, не иду, – загадочно улыбнулась Лиза. – Мне просто сегодня сон приснился…

– Подумаешь, – перебила ее Туся. – Мне вот, например, сны каждый день снятся. И по нескольку штук. И все цветные.

– Эго был особенный сон, – настаивала Лиза. – все было, как наяву.

Иона рассказала подруге про свою встречу с незнакомцем.

– Ух ты, – оживилась Туся. – Он был высокий? Брюнет?

Лиза покачала головой.

– Я так и не смогла к нему приблизиться, но кажется, он был небольшого роста и волосы светлые, на прямой пробор, вроде как каре…

– Не мой тип. – Туся потеряла всякий интерес. – Мне такие не нравятся.

– А как ты думаешь, – Лиза пропустила ее замечание мимо ушей, – почему нам снятся незнакомые люди?

– Не знаю. – Туся пожала плечами. – Может быть, ты когда-нибудь видела такого парня, и твое подсознание его запомнило, а потом выдало во сне. – Нет, я его никогда не видела, – сказала Лиза. – А интересно, если ты видишь сон о чужом человеке, значит, он существует?

– Может, и существует. – Туся не отрывала взгляда от новых туфель. – Говорят, нельзя придумать ничего такого, чего бы не было на самом деле.

– А он, ну, этот человек… Может, он тоже видит сон о тебе?

– Может, и видит. – Туся то соединяла, то разъединяла мыски туфель. – Только вряд ли. И вообще не понимаю, почему этот сон так тебя потряс? Ты бы лучше по сторонам смотрела – вон, новенький в класс пришел, его тут же Малышева захомутала. А мы с тобой так и состаримся в одиночестве.

Лиза очень любила Тусю, но иногда ей казалось, что та совсем ее не понимает.

– Ладно, пошли на урок, – сказала она, поднимаясь. – Опять нас ругать будут. Надоело.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *